Дашев — Таш-юве. Очаков так называли при литовском князе Витовте. Полный его титул великий князь Литвы, Руси и Жемайтии. Окончание на юве, эв, ава имеют Донузлав, Балаклава, Бешев (Бешуй).
Что известно о крепости Дашев?
Это укрепление князь Витовт построил в 1412 году (напомним, что в 1410 году объединенные силы Королевства Польского, Великого княжества Литовского и Крымского ханства разгромили Тевтонский орден в битве при Грюнвальде, в 1411 году с рыцарями был заключен мир). У нынешнего Очакова, на Черном море кочевники ногаи и татары переправляли скот. В том числе для питания армии. Вода морская, хорошо держит, плотная. Переправлялись на Кинбурнскую косу, там уже и пресная вода, отдых. Кинбурн от тюрк.слов кил волос и бурун мыс. Тонкий проход, стандартное значение.
Именно стандарт это и окончание эв, юве как средоточие. На месте Очакова город был уже и в античное время. Часть Ольвийской хоры с портом и крепостью. Было из чего строить! Известняк — камень дикарь разной плотности. И штучный камень пилить или ломать не сложно. Литовские князья в нескольких поколениях стремились вытеснить татар из украинских степей за Днепр. В основном это происходило путем мирных переговоров, династических браков. НО на переговоры Золотая орда, а затем Крымское ханство шли только с сильными. Поэтому временами происходили и военные стычки. Кроме того, ногайские мурзы и беи не всегда придерживались мирных договоров. Надежная крепость была очень хорошим аргументом.
Таш-эв как средоточие камня это можно понимать и как крепость в степи, и как то, что для новых укреплений разбирали античные постройки.
Конница Витовта, как и всех польских и литовских (и русских!) князей, состояла из татар и черкасов. Основной язык общения и главные слова для обозначения оружия, службы, организации были ирано-тюркские. Атаман, кош, кушак, сагайдак, кулиш, казан и т д. Раньше я думал, что корни названия Дашев надо искать в славянских языках. Витовт по матери и по двум бабкам Рюрикович, православный, государственным языком в Литве был тогда язык Киевской Руси. Но, видно, Дашев это лишь русифицированная форма от Таш-эв. Кавалерия говорила на татарском, а писари составители карт и документов были русские. Точнее, предки нынешних украинцев. Москали тогда были еще малозначительными данниками Орды ).
Судьба и названия крепости в дальнейшем.
Ещё в XIV веке на месте современного Очакова генуэзскими купцами возведена была крепость Лерич. Генуэзцы основали здесь свой торговый центр и порт.
Постоянные набеги татар и ногаев вынудили генуэзцев из Лерича искать защиту у господарей княжества Молдовы, которые обретали все большую силу в Европе. В годы правления Александра Доброго генуэзские сеньоры из крепости Лерич по собственной инициативе стали вассалами молдавского господаря. Между тем разногласия между представителями господствовавших в Молдове династий стали причиной того, что молдавские бояре стали враждебно относиться к генуезцам из Лерич.
В 1455 году молдавские пираты из Четатя Албэ (ныне Белгород-Днестровский) внезапно атаковали и захватили крепость Лерич, которая находилась под руководством братьев Сенарега. Генуэзцы, управлявшие крепостью, были взяты в плен и отправлены ко двору молдавского воеводы Петру Арона. Они обратились к нему с просьбой о защите города.
Во времена правления молдавского господаря Богдана Водэ, отца Стефана Великого, в Килии уже располагался венгерский гарнизон: крепость была сдана Янку Хунедоара, руководившему венгерским регатом Османской империи. При Стефане Великом защита крепости, получившей новое название — Очаков — была усилена. Её стратегическое значение выросло после того, как молдавский господарь женился на византийской принцессе Марии, чья семья была в родстве с императорскими династиями Константинополя и Трапезунда.
Крепость Дашев в 1492 году завоевал знаменитый крымский хан Менгли-Гирей, воспользовавшись ослаблением Литвы и союзом с быстро укрепляющимся Московским государством. Цели союза крымских татар с Иваном III были в уничтожении Большой орды Волжской. Однако союз был кратким, ведь и Москва, и Бахчисарай пытались стать преемниками Золотой орды. Напомню, что в 1475 году береговые и горные земли Крыма захватила Турция. Некоторое время принц Менгли Гирей удерживался в плену, но его брак на дочери самого могущественного крымского бея Ширин вынудил Османов утвердить его на ханском престоле. Таким образом, крымцы имели еще поддержку турецкого флота с моря. Чтобы немножко внести веселья в эту тему: именно дочь Менгли Гирея это мать султана Сулеймана Великолепного. Поэтому зависимость Крымского ханства от Османской империи следует понимать как военный и экономический союз с разнообразными обоюдными обязательствами.
В 1480 году произошло стоя́ние на реке́ Угре́ — военные действия между ханом Большой Орды Ахматом и великим князем московским Иваном III в союзе с Крымским ханством. По мнению большинства советских и российских историков это положило конец монголо-татарскому игу на севере и северо-востоке Руси, где оно держалось дольше всего и где шёл процесс становления единого Русского государства с новым центром в Москве, которое стало полностью независимым.
В 1486 году Большая Орда была разгромлена крымским ханом Менгли I Гиреем и стала вассалом Крыма, выплачивая дань. Таким образом хан Менгли Гирей получил возможность расширить свои земли и на запад. Он перестроил крепость Дашев и назвал ее Кара-Керман (распространенный перевод «Черный Город» никакого смысла не имеет, известняк здешний белый или сероватый). Кара в данном случае и во многих других географических названиях означает северный. Для Менгли Гирея эта крепость была на крайнем северо-западе его владений и защищала порты и береговые земли Крымского ханства.
Однако союз с московитами оказался ненадежным.
В 1502 году Крымское ханство напало на Большую Орду и захватило Поволжье. Большая Орда перестала существовать, и крымские ханы стали считать, что золотоордынское достоинство перешло к ним. Заволжские земли вошли в состав Ногайской Орды, а земли между Доном и Волгой формально отошли к Крыму, но вскоре, в 1556 году, были присоединены к Московскому государству.
В 1526 (или уже в 1502) году крепость перешла во владение османов (Силистрия) и называлась Ачи-Кале — от тур. açı — угол + kale — крепость).
В 1737 году армия Российской империи осадила Очаков, рассматривая его как главный форпост на северном побережье Чёрного моря. Очаков взял фельдмаршал Христофор Миних, но год спустя был возвращён Турции по мирному договору.
Вторая осада Очакова произошла в 1788 году и была воспета в оде Державина. К тому времени гарнизон города насчитывал 20 тысяч солдат. Крепость обороняло 300 пушек.
После разгрома турецкой эскадры, лишённая поддержки, осаждённая и блокированная с моря крепость Очаков была штурмом взята войсками Г. А. Потемкина: взято в плен 1673 человека. Турки потеряли более 5 тысяч человек убитыми. Потери русской стороны: 2 офицера и 16 нижних чинов убито, 10 офицеров и 57 нижних чинов ранено.
В настоящее время город Очаков очень слабо готов для приема экскурсий. Основная проблема — плохие дороги. Репортаж с фотографиями, историческими иллюстрациями и хорошим текстом можно посмотреть по ссылке http://agritura.livejournal.com/28022.html
Решить проблемы его туристического освоения сможет комплексно проект экологической трассы Николаев-Ольвия-Очаков.
впечатления от реального Очакова с превосходной подачей исторических материалов. ДОРОГИ! вопрос номер один. Это я опять про эко трассу Николаев-Ольвия-Очаков. http://agritura.livejournal.com/28022.html
Уличи, потомки ольвиополитов, как и тиверцы, во времена Киевской Руси были двуязычными. Общались одинаково свободно на руськом и на византийском греческом. Однако незачем выдумывать, что кочевники хоть когда-то уничтожали городских ремесленников и купцов. Да и зерно необходимо кавалерии в огромных количествах. Города могли исчезать по экономическим причинам, переменам в торговых путях. Вечная проблема питьевой воды, а на больших реках наводнения. Так что Иго или Навала неудачные слова. Смена форм государства. Причем, по сравнению с беспокойными временами Рюриковичей Золотая орда внесла на русские земли порядок. Правда, после смерти последнего сильного правителя хана Бердибека и убийства эмира Мамая на многие годы усобицы охватили огромные территории. Относительно спокойными были лишь земли великого княжества Литвы, Руси и Жемайтии, особенно в правление Ольгерда и Витовта.
Де взялася Одеса і до чого тут Катерина ІІ
Олександр Палій 16 вересня 2011
За числом антиукраїнських провокацій Одеса, напевно, давно перевершила Крим. Дійшло до того, що мер цього українського міста забороняє вести документи українською, затираються написи „Слава Україні” тощо. У місті домінують відверто антиукраїнські ЗМІ, що поширюють стереотипи про нібито одвічно „неукраїнський характер” Одеси, її належність до „Новоросії” тощо. Цікаво, що російські царі додумалися назвати „Новоросією” край, що входив до складу Київської Русі за тисячоліття до того. Тому не зайвим буде згадати, що було на цих землях до того, як Російська імперія перейменувала загарбані підступом землі Запорізької Січі.
Починаючи з ІІІ – IV ст. н. е. навколо м. Тири (Білгород-Дністровська) і вгору по Дністру консолідувалося слов’янське плем’я. Отримавши за стародавньою назвою Дністра (Тивр) назву тиверців, це плем’я, крім слов’ян, увібрало в себе місцеве скіфське, сарматське та грецьке населення, яке мешкало тут раніше. Тиверці брали участь у поході київських князів, зокрема в поході Олега на Візантію в 907 р. Уже в ХІІ ст. землі тиверців потрапили під владу Галицького князівства й залишалися в такому стані протягом перших чотирьох десятиліть XIII ст. Під тиском печенігів та інших кочовиків частина тиверців переселилася в сусідні землі Київської Русі. У 1241 році район Одеси захопили монголо–татари. За вкрай неспокійних умов частина тиверців відступає на північ, у межі Галицько–Волинського князівства, однак Білгород зі слов’янсько-грецькою округою продовжував існувати.
Після 1362 року, після поразки монголо-татар у битві на Синіх Водах, ці землі потрапляють у залежність до Київського князівства, яке тоді було васальне щодо Великого Князівства Литовського. Литовські князі контролювали межиріччя Дніпра та Дністра, в тому числі на чорноморському узбережжі. За часів литовського князя Вітовта шляхтичем Коцюбом Якушинським було засновано місто Хаджибей, уперше згадане 1415 року (майбутня Одеса), відновлено фортецю Білгород на Дністровському лимані, збудовано фортецю Дашів (майбутній Очаків), інші фортеці на чорноморському узбережжі та на Дніпрі. Тому вже через 4 роки можна буде святкувати справжній ювілей Одеси – 600 років. У 1420-х рр. іноземні мандрівники повідомляли, що слов’янське населення нижнього Дніпра визнавало зверхність Вітовта. Таким чином, безперервна слов’янська історія приморської Одещини тривала приблизно тисячоліття – з IV по XV століття. У 1548 році Османська імперія заснувала свою провінцію з центром у Білгороді – Акерманський санджак. У регіон переселили ногайських татар. Запорізькі козаки в часи протистояння з Османською імперією неодноразово брали штурмом основні фортеці регіону Акерман і Кілію, розглядаючи їх як форпости Туреччини та базу для набігів буджацьких татар на українські землі. Відомі походи українських козаків у 1517, 1541, 1547, 1567, 1575, 1576, 1577, 1578, 1586, 1595, 1601, 1602, 1609, 1621, 1632, 1659, 1664, 1671, 1673, 1684, 1686, 1691, 1693, 1694 роках. Неодноразово ці походи закінчувалися падінням фортець, що вело до тимчасового послаблення набігів татар та работоргівлі. Приморська Одещина перебувала на межі володінь Війська Запорізького, тому тут уже в козацькі часи було чимало торгового українського населення.
Крім того, там було й чимало українських селян, що втікали „на Ханську Україну” (як часто називали Одещину в період татаро-турецького панування) від повинностей на Правобережній і Лівобережній Україні. Після руйнування Московією Нової Січі й ліквідації Війська Запорізького в 1775 році більша частина козаків таємно зібралися на байдаках і рушила на землі, що на той час належали Туреччині. Запорожці оселилися спочатку поблизу Хаджибея (нині Одеса). Згодом більшість із них перебралися на лівий, а пізніше й на правий берег Дунаю, заснувавши Задунайську Січ (1776-1828 рр.). Але в околицях і на території самої Одеси залишилося чимало запорожців. Досі в околицях Одеси в найстаріших селах регіону (Усатовому тощо), є цвинтарі зі старовинними козацькими хрестами, старіші за перейменування Хаджибея на Одесу. З початком нової російсько–турецької війни (1787 – 1791 рр.) російський уряд терміново згадав про запорожців. У лютому 1788 року царат створив особливе Чорноморське козацьке військо з колишніх запорожців, під керівництвом запорізьких старшини Білого та Захарія Чепіги. Російський генерал Кутузов перед боєм особисто прибув до козацького кошу повернути військові клейноди Запорізької Січі, відібрані при розгромі Січі російськими військами. Козацькі чайки виявилися вкрай ефективною зброєю проти великих вітрильних кораблів. У шторм козацькі чайки буксирували судна з десантом та успішно штурмували великі ворожі вітрильники. Протягом тривалого часу Чорноморська козацька флотилія була головною ударною силою російського флоту. У різні періоди ця флотилія налічувала від 50 до 200 чайок. Фортеця Хаджибей Запорожці відіграли головну роль у захопленні турецької фортеці Хаджибей (нині м. Одеса). Козацька кіннота з ходу оволоділа околицями Хаджибея, і після нетривалого, але запеклого штурму взяли фортецю. Як писав Хосе де Рібас, перемогу відзначили в грецькому шинку під звуки козацького гопака. Тоді ж українські козаки захопили турецькі фортеці Акерман (нині м. Білгород–Дністровський) та Тягиню (нині м. Бендери в Молдові). Також українські козаки разом із російськими військами брали участь у штурмі турецьких фортець Тульча, Ісакча й Кілія.
Українські козаки під керівництвом Антона Головатого в результаті раптового штурму захопили турецьку фортецю на острові Березань. Загалом під час війни 1787 – 1791 років у операціях під Кінбурном, Очаковом, Фокшанами, Римником, Хаджибеєм, Килією, Ізмаїлом, Бендерами та ін. брали участь кілька десятків тисяч українських козаків. Приміром, прадід визначного українського мандрівника Миколи Миклухи-Маклая Степан Миклуха відзначився тим, що в 1788 році першим видерся на мури міста Очакова в складі Чорноморського козацького війська. За це його родові надали дворянське звання. У грудні 1790 року українські козацькі загони під проводом Головатого і Чепіги відіграли ключову роль у штурмі Ізмаїлу. Григорій Потьомкін У бойових діях брали участь не лише запорожці, а й інші українці. „Князь таврійський” Григорій Потьомкін спеціальним розпорядженням наказував набирати на новостворений російський Чорноморський флот моряків із козаків і селян Південної України: «Матросов набирать флоту Черноморского из казаков запорожских и крестьян полуденной Малороссии как извечно опытных мореходов и победителей во множестве сражений и баталиях морских с неприятелем».
Більше того, усвідомлюючи відсталість імперії, російський уряд вдався до допомоги найманців з усієї Європи. Один із них – знаменитий Хосе де Рібас, до речі, посвячений козаками в запорожці. Не менш показовою в цьому сенсі є доля шотландця Джона Поля Джонса, відомого на той час, без перебільшення, усьому світові за свою приватну війну з Англією. Джон Поль на кількох кораблях неодноразово атакував флот Британської імперії, яка тоді реально „правила морями”, у серці самої Британії – у портах Британських островів, включно з Ліверпулем. Поль Джонс став фактичним засновником військово-морського флоту США, давши під перші американські кораблі свою флотилію. В американській військовій історії Поль Джонс уславився ще й своєю відповіддю на вимогу здачі британцям. 1779 року сильніший англійський корабель біля узбережжя Англії артилерійським вогнем зніс палубу й убив половину команди Джонса, вимагаючи здачі. На що той відповів англійському капітанові: „Сер, я ще не починав битися”, — й організував абордаж. За результатами цієї битви Франція вирішила підтримувати американські колонії в їхній боротьбі з метрополією. Варто сказати, що Поль Джонс знав усіх перших президентів США, мав особисті аудієнції у французького короля Людовіка XVI й російської імператриці Катерини ІІ. В Україні його теж тепло зустріли й прийняли в запорожці під іменем „Павло” та нагородили кунтушем, шароварами, пістолями і шаблею. У такому вигляді, в шароварах шотландець проходжав по палубі свого флагманського корабля. Англійці, котрі служили в турків, сплутали його козацькі шаровари з турецькими й передали в Лондон, що Поль Джонс прийняв іслам. Українські козаки і Поль Джонс відіграли вирішальну роль у головній морській битві війни в червні 1788 року поблизу Очакова, поразка в якій фактично призвела до вигнання турків з Півдня України.
Цю епічну картину – шотландець у запорозьких шароварах на чолі флагманського корабля флоту – згадували в Севастополі ще й під час Кримської війни 1853-1856 років. *** Козаки сподівалися, що вірною службою та боротьбою проти спільного ворога можна заслужити в колонізаторів право вільно жити на рідній землі. Натомість частину козаків фактично депортували за межі України – на Кубань. Хоча ще у 1790 році фаворит цариці Григорій Потьомкін від її імені обіцяв чорноморським козакам за бойові подвиги землі між Південним Бугом та Дністром до Чорного моря. Українським козакам, які своєю кров’ю відвоювали нові землі в Туреччини, місця на рідній землі не знайшлося.
Імперії не були потрібні ніякі українці, вона прагнула використати їх у війнах як «гарматне м’ясо» та загарбати й колонізувати південні землі, у том у числі одвічні козацькі. Катерина ІІ Сама ж „засновниця Одеси” Катерина ІІ відзначилася виключно тим, що ніколи не бувши в Одесі, видала указ „Про вільний вхід у Хаджибейську гавань”. Ні про яке заснування Одеси в указі не йшлося. За життя цариці Хаджибей (Одеса) так і залишався невеликим містечком Тираспольського повіту Вознесенської губернії. Отже, факти свідчать, що Одеса як місто з’явилося завдяки рукам і шаблям запорожців.
Територія Одещини входила до Галицького князівства (ХІІ-ХІІІ ст.), Київського князівства (XIV-XV ст.), на її території розташовувалися поселення запорожців та козаків Задунайської Січі, Чорноморське козацьке військо відіграло вирішальну роль у відвоюванні цих земель у Туреччини. Фактично від самого перейменування Хаджибея на Одесу українці становили більшість у місті (за винятком невеликого проміжку на межі XVIII і XIX столітть, коли більшість становили греки), і так є до цього часу. Місто розквітло й досягло того, що має, на вивезенні української пшениці в Європу.
Одеса – українське місто на українській землі. Це аж ніяк не заперечує величезного внеску представників усіх етнічних груп у історію краю, його економічні й культурні досягнення чи, тим більше, його етнічну строкатість. Зайве підтвердження тому – вибір 52% батьків першокласників Одеси для своїх дітей української мови навчання. Хтось скаже – мало. А можна інакше: попри зусилля „видатних одеситів” – вихідця з узбережжя Японського моря Олексія Костусєва та уродженця Молдови Сергія Ківалова, більшість одеситів обрали для своїх дітей українську. Тому сучасне дурноцвіття українофобії в Одесі – наносне й минуще. Олександр Палій, історик, автор книг „Історія України” (2010), „Ключ до історії України” (2005)
УНІАН: http://www.unian.ua/politics/543015-de-vzyalasya-odesa-i-do-chogo-tut-katerina-ii.html
«Потери русской стороны: 2 офицера и 16 нижних чинов убито»
В Херсонском некрополе похоронено только восемь полковников и генералов погибших при Очакове!
https://uk.wikipedia.org/wiki/Катерининський_собор_(Херсон)
Так они захоронены в разные времена, а не все вместе после одного сражения. 😉